ПРИГОДА ВЕДМЕДИКІВ ПАНДА

Вікторія Поліненко. Газета „Коментарі”, 2006 р.

ДЕВ’ЯТЬ ЖИТТІВ, ОДНА СМЕРТЬ

„Пригода ведмедиків панда”, прем’єра якої відбулася в ДЦТМ ім. Леся Курбаса, – вистава реалізованих можливостей

Мода на певного драматурга – явище для театру таке ж природне, як сніг взимку. Середина дев’яностих у нас, наприклад, пройшла під знаком Семюела Беккета. На перетині століть значну увагу привертав до себе Бернар-Марі Кольтес. Наразі прийшла черга Матея Вішнєка – румуна за походженням, француза за естетикою та місцем проживання. Він заявив про себе ще в середині 70-х як автор сценаріїв, прозових творів, драматургії. Проте тоді на батьківщині його творчий потенціал реалізованим бути не міг – і письменник емігрував. Саме Франція з її спрямованістю до художніх пошуків та експериментів відкрила Вішнєка-драматурга. Вистави за його творами сьогодні йдуть у багатьох театрах світу. Лише в Україні один з найзначніших його текстів з інтригуючою назвою „Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, котрий мав подружку у Франкфурті” за останні два роки поставлено в Донецьку, Харкові, Кривому Розі, а тепер і в Києві.

Зацікавлення „ведмедиками” цілком закономірне: ця абсурдистська п’єса дає режисерові численні можливості погратися з матеріалом. Розрахована з математичною точністю, вона нагадує порожню, розбиту на комірчини кімнату. Чим заповнити приміщення, хто і в який спосіб мешкатиме тут вирішує постановник – автор тексту підказок не залишає. В списку дійових осіб зазначено: Він і Вона, без жодних пояснень, описів зовнішності, вікових параметрів, часо-просторової приналежності. Навіть Франкфурт в даному випадку – не географічна точка: з тим же успіхом це може бути будь-яке місто, бо згадка про нього виникає у мить, коли для персонажів земні реалії вже не мають значення.

Режисер творчої майстерні „Театр у кошику” ДЦТМ ім. Леся Курбаса Ірина Волицька акцентувала запропонований драматургом ігровий момент. Її „комірчини” – дев’ять картин за кількістю ночей, які ці двоє домовилися провести разом, – декоровано в різних стилях: італійському, французькому, українському, японському. Символіка числа досить прозора: якщо відкинути буденні умовності й заходитися будувати власний світ, і такого короткого строку достатньо, аби вичерпати приписуваний переважно котам життєвий ресурс,

Він (Володимир Губанов) і Вона (Лідія Данильчук) самовіддано поринають у стихію гри. Ромео і Джульєтта, Арлекін і Коломбіна, Філемон і Бавкіда – вони водночас і уособлення інших легендарних закоханих, і просто сучасні чоловік та жінка зі своїми страхами, мріями, планами на майбутнє, параноєю врешті. Замкнувшись у чотирьох стінах, відмовившись від будь-якої комунікації з оточенням (а телефон усе дзвонить, хтось ломиться в двері), ця пара поводиться часом по-дитячому, часом божевільно. Цю можливість відкривають для себе лише ті, хто наважиться здолати кордони пересічного буття „born-work-die”.

Ірина Волицька, яка допіру працювала лише з текстами вітчизняних класиків, і тут не знехтувала українською складовою. Чи не найвиразнішою стала ремінісценція на дует Карася та Одарки з опери „Запорожець за Дунаєм”. Вона з очіпком на голові та полумиском у руках, Він танцює гопак – імпровізована музична „сварка” виходить кумедною і смішною. Але це той сміх, за яким сльози – невідворотні.

Виставу „Пригоди ведмедиків панда” зроблено за „принципом зебри”: біла смуга – чорна смуга, комедія – драма, життя – смерть. А що остання не забариться, жодних сумнівів від початку. У процесі пізнання та проникнення у свідомість один одного персонажі доходять тієї межі, коли ближчими вже не бути. Вихід є, і він – надзвичайно вишуканий, прозорий, елегантний. Мінімалістичними засобами, лише за допомогою жестів, рухів, світла, створюється картина „подвійного самогубства закоханих” – ритуального акту, характерного для японської культури, але зрозумілого кожному, хто налаштований бачити і відчувати драму. Наші герої спокійно йдуть на остаточний розрив з цим світом. Вони відродяться за хвилину, але вже зовсім інакшими.

*****

РІЧАРД ПІСЛЯ РІЧАРДА

Данило Білик, Deutsche Welle, 24.04.2010

«Театр у кошику» показав німцям криваву капусту

Реакція німецької публіки на виставу за шекспірівськими мотивами “Ричард після Ричарда” львівсько-київської театральної майстерні “Театр у кошику” була чи не бурхливіша за українську, відзначають автори постановки.

«Театр у кошику» в Німеччині не вперше. Творча майстерня Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса вже мала нагоду гастролювати в різних містах Європи, Америки та Азії, а тепер відгукнулася на запрошення організаторів вільного мистецького фестивалю «Globalize Cologne». Тому досвід виступів перед іноземцями в українців вже був. «Єдина річ, яка мусить бути врахована, – це перш за все якість вистави, того твору, який ти хочеш презентувати. Якщо він якісний, якщо він відповідає певним естетичним вимогам, я думаю, що це цікаво і для іншомовного глядача», – каже режисер театру Ірина Волицька-Зубко.

«Ричард після Ричарда», який львівсько-київська майстерня презентувала нещодавно кельнській публіці, під ці критерії підпадає, незважаючи на специфічність постановки для непідготовленого глядача. Думки про владу, її вплив на людину, про природу тиранії, покуту і покаяння та… стійкий запах щойно посічених капустин, головного реквізиту вистави, що символізують відтяті голови – це те, що лишає по собі годинна моновистава, в якій монстра-тирана грає жінка, актриса Лідія Данильчук. Вона зізнається, що відіграти цілу п‘єсу самій нелегко, але безумовно корисно для професійного зростання кожного, хто працює в театрі. «Я вважаю, що кожен актор, який працює в театрі, повинен мати за плечима щонайменше одну моновиставу. Тому що тільки так він відчує в собі актора», – каже вона.

Сучасний Ричард у виконанні Данильчук – це, безумовно, алюзія. Але на що саме – кожен має вирішити сам, переконані митці. Можливо, на Україну сьогоднішню, можливо, на неї ж, але десяти- чи п‘ятдесятирічної давнини. А, можливо, взагалі на зовсім іншу країну. «Ричард Третій – це такі проблеми, які можуть бути алюзією на будь-яку країну й будь-яку політичну ситуацію. Це є одвічна проблема влади, злочину, покути, покарання, совісті, – каже Ірина Волицька-Зубко. – На жаль, історія України така, що це, мабуть, актуально для її кожного періоду».

Реакцією кельнської аудиторії українські театральні діячі залишилися задоволені. Кажуть, за кордоном їх часом розуміють навіть ліпше, аніж в Україні. Тут публіка іронічніша, каже Данильчук, тому й театральна естетика львів‘ян їм, вочевидь, ближча. І це незважаючи на мовний бар‘єр. Хоч у виставі зрідка й виринають уривки оригінального шекспірівського тексту (англійською), а деякі слова акторка вигукує навіть німецькою мовою, переважна більшість вербальної складової спектаклю все ж українська. Але важливіша в театрі – частина невербальна, переконана акторка Данильчук. «Це мова театру. Десять хвилин ріжеться тільки одна капуста. Невже незрозуміло, що це? Що це кривавий феєрверк. Як на мене, це більш промовисто, ніж текст», – каже вона.

Після двох виступів у Кельні міні-трупа з України німецьку подорож не завершила. «Театр у кошику» виступив також на запрошення Українського вільного університету в Мюнхені.

*****

Tomasz Miłkowski. Tygodnik Przegląd № 49/2007, 12-03-2007

Z SZEKSPIREM SAM NA SAM

…Ale prawdziwym odkryciem okazał się ukraiński spektakl „Ryszard po Ryszardzie” Lidii Danylczuk (w reżyserii Ireny Wolickiej) wedle „Ryszarda III”. Zaskakująca była zarówno wymowa spektaklu, jak i jego niezwykła forma. Bodaj nikt jeszcze nie interpretował tego mrocznego dramatu jako opowieści o bohaterze stęsknionym miłości – jego zbrodnie rodzi odtrącenie, samotność, zepchnięcie na margines. Największym jednak zaskoczeniem tego przedstawienia nie był fakt, że w postać Ryszarda wcielała się kobieta (to w końcu w tradycji szekspirowskiej zdarzało się nie tak rzadko), alekobieta, która szatkuje… kapustę.

Tak ryzykowne na pozór połączenie obrazków z przygotowań kuchennych z opowieścią o krwawych rzeziach z miłością w tle mogło się okazać katastrofą. Ale aktorka umiała dowieść oczywistości tego środka wyrazu, jej znój (bo to niełatwa praca) przy szatkowaniu kapusty stawał się wyrazem obsesji Ryszarda, jego nienawiści, sąsiadującej z resztkami czystych uczuć. Zgoła przejmująca była scena, kiedy aktorka niemal tuliła dwie główki kapusty symbolizujące królewskich bratanków Ryszarda i śpiewała im kolędy, aby potem gwałtownie je poszatkować-zamordować… Dodatkowym atutem spektaklu były wtręty anglojęzyczne. Dla nieznających ukraińskiego ułatwienie w śledzeniu logiki monodramu, który został zbudowany od końca historii, a właściwie koliście: zaczyna się i kończy daremnym wołaniem Ryszarda: „Konia, królestwo za konia”.
Lidia Danylczuk jest dobrze znana polskim miłośnikom monodramu, jej talent już nieraz zajaśniał na wrocławskim festiwalu. Do tej pory jednak aktorka sięgała wyłącznie po teksty ukraińskie, zakotwiczone głęboko w ludowej tradycji. Tym większe jej artystyczne zwycięstwo i potwierdzenie talentu – w spektaklu, w którym nie mogła podpierać się folklorem ani swoistą egzotyką tematu, musiała pokazać, że potrafi wypowiadać się językiem uniwersalnym. I pokazała…

*****

Валентина Заболотная. День. №193, четверг, 8 ноября 2007 г.

РИЧАРД СЕГОДНЯ

http://www.day.kiev.ua/191098/

Тот самый король Англии, негодяй, убийца, чудовище, вор, погибавший в отчаянной битве, Ричард III Плантагенет, способный отдать все свое королевство за коня — «A horse, a horse, all kingdom for a horse!» — помните это у Шекспира? А нынче в Киеве, в Центре Курбаса, в режиссуре Ирины Волыцкой, в исполнении… женщины, актрисы Лидии Данильчук.

Театральное солнце сияет кинжалами и секачами, черное пространство звучит безграничностью и вечностью, квадрат столешницы расширяется до квадрата света — и в нем двигается, ползает, качается, скачет человеческое создание без половых признаков, без улыбки и без любви. Вот главное. Ричард, уродливый от рождения, не знает любви — ни материнской, ни дружеской, ни женской. А человек, лишенный любви, превращается в урода морального. Он мстит миру за то, что мир его не любит, не воспринимает, отторгает. Он отвечает злому по отношению к нему миру ненавистью, убийствами, изменами, злодеяниями. Именно об этом спектакль театра «У кошику», которого приютил Центр Курбаса.

«Ричард после Ричарда» — так назвала свою сценическую композицию из основных монологов и реплик шекспировского «Ричарда III» Ирина Волыцкая. Что после времен злодеяний Плантагенетов, отошедших в прошлое? Что сегодня? А то же самое. Те же угрожающие комплексы Безлюбовного мира. Лишенные любви окружающих к себе, некоторые люди по трупам шагают к тому, что, как им кажется, гарантирует тотальную любовь, уважение и преклонение — к должностям, к богатству, к власти. Когда-то королевской, сейчас… То-то же.

Ричард (Л. Данильчук) тянет за собой черное рядно, с которого вытряхивает на пол много кочанов капусты. Это и черепа «бедных Ериков», и срубленные головы родственников, друзей и соратников короля. Ричард ласкает их, разговаривает с ними, а потом берет их в ножи и неистово «рубит на капусту». Одним ножом и обеими голыми руками и в перчатках. Запах рубленной капусты — или запах крови? — расплывается в воздухе. Сегодня. Вчера. Завтра? Не зря рефреном спектакля разноязычно звучит вопрос: Который час?

Этот Ричард говорит на украинском, английском, немецком языках, а мог бы на кхмерском, русском, испанском, турецком, не имеет значения на каком. Главное — что мы слышим. А слышим актуальное, сегодняшнее: «Когда паяцы становятся дворянами, тогда дворяне превращаются в паяцев». Не о нас ли это?

Недолгое, почти час, сценическое действо «Ричард после Ричарда» по хронике В. Шекспира насыщено образами, метафорами, ассоциациями. Оно по- шекспировски «обращает глаза зеницами в душу» и побуждает искать там то ли «пятна черноты», чтобы очиститься, то ли ростки неугасшей любви, чтобы поделиться ими с миром, насытить все вокруг любовью. И тогда не придется молить о коне для побега от конца истории…

*****

COН.КОМЕДІЯ

Виталий Жежера. Столичные новости. №36 (281) 14-20 октября 2003 г.
ПЛАСТЛИНОВЫЙ ВЛАСТЕЛИН

В рамках фестиваля «Мистецьке березiлля» львовский «Театр у кошику» показал в Киеве версию режиссера Ирины Волицкой хрестоматийной поэмы Тараса Шевченко — «Сон. Комедiя». На сцене — одна актриса, Лидия Данильчук, но это трудно назвать моноспектаклем.

…Белинский как-то воскликнул: государь сослал Тараса Шевченко в солдаты на десять лет, а я бы дал больше! Это дает нам все основания не любить (и даже с удовольствием не любить) неистового Виссариона. Но после спектакля Ирины Волицкой фраза «я бы дал больше!» вспоминается и воспринимается несколько иначе: вполне допускаешь, что Белинский взъерепенился не так от имперской, как от сугубо эстетической обиды. Ведь не один он — Шевченко, бывало, раздражал не самых глупых современников. Гоголь вынюхал в стихах земляка «слишком много дегтя», и даже Панько Кулиш порывался облагораживать режущие ему слух строки Кобзаря. Да и те «десять лет с запретом писать и рисовать» кажутся приговором иррациональным: ведь чем Тарас был юридически «хуже» прочих кирилло-мефодиевцев, но тем писать не запретили, а ему — да.

За что, почему? Русь, дай ответ. Не дает ответа. И не надо, и так знаем: их всех там давила имперская жаба, вот они и не любили нашего Тараса.
Оно-то так, но при этом Волицкая и Данильчук предлагают вспомнить очень простую вещь: Шевченко, Пушкин и царь Николай жили в одном городе примерно в одно время и дышали одним воздухом. Не случайно в спектакле пару раз возникают пушкинские аллюзии. И вдруг думаешь: а ведь могло быть, что рукою государя-императора водил благородный пушкинский Сальери, когда царь накладывал резолюцию на деле Шевченко?

Мысль мимолетная, даже случайная, но не посторонняя. Да, она возвышает царя до Сальери — но и Тараса делает моцартианцем. Из спектакля становится понятно, чем Шевченко мог, как нынче говорят, «достать» — не только царя с Белинским, но и прочих современников. Они шарахались от избытка страсти веселого гения. Их отпугивала как раз веселость, она им казалась скандальной, кощунственной, нарушающей рамки «изящной словесности». Пожалуй, веселый аристократ Пушкин мог бы понять такого Шевченко. А плебей-гегельянец Белинский — нет.

Удивительно, как это приближает нас к живому Тарасу — способному не только с Богом быть «на ты», но и над собой иронизировать. Нам, как и его современникам, это кажется излишним, мы слишком часто требуем от него соответствия своему унылому памятнику — громоздкому и неподвижному каменному властелину. А в этом спектакле он иной. Правда, спектакль начинается как раз с памятника: сидит в позе лотоса некий козак Мамай, пропивший шаровары (да, без штанов) и читает стихи — медленно, каменными губами. Но постепенно камень превращается в теплый податливый пластилин, из которого Лида Данильчук мгновенно лепит все: медного всадника, царя, сову, ворону, свинью, змею и ведьму на метле! Перед нами развертывается целый гопак шевченковских метафор и — одновременно — различных «шевченковедческих дискурсов», слегка спародированных. Этот карнавал мог бы остаться просто остроумной игрой, если бы не был сделан с завидным ощущением полноты культуры и свободы восприятия поэта. Кстати, представительница современного «дискурса» пани Оксана Забужко смотрела спектакль из первого ряда и, кажется, не скучала.

*****

Алла Чердынцева. Вечерние Вести. №151(1051), 8 октября 2003 г.

КОМЕДИЯ НА КРОВИ

Продолжается театральний фестиваль ,,Мистецьке Березілля”. Если вы еще не были, сходите – впечатлений от любого спектакля хватит на год. Я вот хожу под большим впечатлением. ,,Березілля” открывалось несколькими постановками по поэзии Т. Шевченко. Посмотрев наконец-то моноспектакль ,,Сон.Комедия” в исполнении Л. Данильчук из моего любимого замечательного львовского ,,Театра у кошику”, никак не могу прийти в себя. (Наконец-то – потому что, чесно сказать, поставленное режиссером И. Волицкой действо уже гостило в Киеве, да я все как-то пропускала.) И зрители –притихшие, с разширившимися зрачками, тихо-тихо расходящиеся после занавеса – все до единого, похоже, тоже были ошеломлены.

В афишах театра (и фестиваля) и указано, что ,,Сон” – комедия и политическая сатира по мотивам поэмы Т. Шевченко, но это – только слова, совершенно не предающие сути происходящего на сцене. Комедия? Да, так Тарас Григорьевич назвал свою поэму. Но и драматургию этого странного до гениальности (уж простите за пафос!) на тех же правах вплетены фрагменты других произведений Кобзаря – „Великий льох”, ,,І мертвим, і живим…”, „Кавказ”. А еще как антитеза – строки о Кавказе Пушкина. Еще украинские народные песни, русские частушки, стилизация под то и другое тоже из стихов Шевченко. Но не только в них дело. Политическая сатира? Да, но только если все творчество великого Тараса можно свести именно к политической и собственно сатире. Господи, ну какже это описать хотя бы приблизительно адекватно? Как передать на глупой бумаге игру Л. Данильчук: перерастающее в боль собственное безсилие – видеть буддоподобного, отрешившегося от всего, будто мертвого Шевченко.С его, то есть актрисы, появления, одетой во все черное, бесстрашно застывшей в позе лотоса, как выстрел и начинается спектакль. Как расказать словами, что боль наростает, трансформируется и темный, рвущий сердце, застилающий слезами глаза ужас? Когда в начале спектакля актриса – нет сам Шевченко! – превращается в адскую, сгубившую Украину птицу (,,Крав! Крав! Крав! Богдан крам, та повіз у Київ, та продав злодіям! Крав! Крав!”), плотину эмоций прорывает, и все чувства умещаются в словах ,,обреченность” и, как ни странно, ,,надежда”. Игра такого уровня, сопричастность к игре такого накала уже не называется театром или просто спектаклем. Это – мистерия. Священнодейство в храме. Во время мистерий пифии выкрикивали пророчества. Во время мистерий жрецы болью пытались изменить мир к лучшему. Об игре г-жи Данильчук можно говорить и говорить. Но лучше видеть, так что я ограничусь сухой констатацией того, что единственной (помимо игры светом) декорацией в спектакле служыт… обычная метла. Помните же: ,,Сю ніч в Україні будуть родиться близнята. Один буде, як той Гонта, катів катувати! Другий буде… оце вже наш! Катам помагати. Он бачите над Києвом мітла простяглася… То близнята народились”. Этот нехитрый предмет в руках актрисы

Перевоплощается в ружье, и в русского батюшку-царя с царицею, и служит средством передвижения по воздуху. Главное же что поразило в спектакле, кроме чертовски талантливой игры Данильчук, — это его полная неполиткорректность, можна даже сказать, антиполиткорректность. А также совершенно свежий взгляд на поэзию Шевченко.

Скажите вы давно перечитывали его стихи? Я специально не стану цитировать больше, чем уже цитировала. Правильнее будет, если вы вспомните ,,Кобзарь” сами, слово за словом. Но до чего же все сказанное Тарасом об Украине в 1840-х годах до безобразия, до слез отчетливо ложится уже на реалии нынишние! На сцене это выглядит еще нагляднее, прямо режет глаз. Вот только произнести настолько своевременные мысли в слух отважились не мы все вместе, а маленький львовский театр… Верить в то, что ,,на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує”, не приходится. А тому, кого съедают, обычно не до политкорректности – если, конечно, этот ,,завтрак туриста” жив и хочет жить. Так мы с вами, Украина, как – живы?… В финале ,, Сна”, пригрезившегося Шевченко о Родине, сцена тонет в алом, кровавом свете. И звучат строки Писания: ,,Положил еси нас поношение соседом нашим, подражнение и поругание сущим окрест нас. Положил еси нас в притчу во языцех, покиванию главы в людех”.

Зрителям даже не страшно – они свое отбоялись. Им грустно и немного стыдно. Затем публика расходится по домам и, может быть старается думать о приятном. Театр – ну, что еще говорить о Кассандрах?… Дай-то Бог,чтобы мрачный,кровавый прогноз не сбылся в жизни. Но только он может сбыться, ведь пока говорят только театры, а мы с вами и в жизни остаемся только зрителями. Или, что же самое, — только читателями Т.Г. Шевченко. Неделя миновала после спектакля, а я все никак не могу успокоится. Жить, если при этом еже и думать, день ото дня становится все противней, хотя театры – все лучше…

*****

Наталка Сняданко. ,,Львівська газета”, №46 (122) 12 березня 2003р.

У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ

ПРЕМ’ЄРА вистави „Сон. Комедія” у постановці ,,Театру у кошику” відбулася у понеділок на сцені театру ім. Леся Курбаса у переповненому залі. Бажаючих подивитися версію другу класичної поеми виявилось чимало. Як стало відомо „Газеті”, „Театр у кошику” має намір переназвати постановку „Сон-2”, аби уникнути збігу з однойменною виставою курбасівців, яку паралельно демонструють у тому ж театрі.

Те, що Шевченка тут не трактуватимуть у класичному „шароварно-патріотичному” контексті, стало зрозуміло відразу. Декорація – велика мітла на фоні чорної завіси, акторка Лідія Данильчук, яка виконувала роль ліричного героя поеми і ще багато інших ролей, асоціативно закладених у текст, була не у вишиванці, а у гімнастичному трико.

Вистава вражала насамперед лаконічністю використаних засобів – лише світло, голос і міміка акторки, жодного музичного супроводу, жодного додаткового реквізиту. А інший бік цього лаконізму – величезна кількість трактувань, яким можна піддавати не лише кожне слово прочитаної поеми, а часто і кожен звук, адже фонетичний малюнок фрази був окремим, не схожим на попередній рядок. Той, хто захотів би перерахувати всю гаму трактувань, закладених режисером у текст, мусив би присвятити цьому окреме дослідження, адже знайти в акторській грі можна було все що завгодно – від агресивної експресіоністської естики та футуризму – до пародії на класичні шевченківські читання включно з елементами модерної театральної режисури, побудованої на грі акторської інтонації, жестів, інтертекстуальності дійства. Моментами гра акторки нагадувала театр бароко, на сцені якого який-небудь Фарінеллі іль кастрато механічним голосом із механічними рухами виконує чоловічу партію жіночим голосом у супроводі клавесина, чим створює ефект максимальної неправдоподібності. В інших місцях акторська інтонація примушувала згадувати про моторошного чорного ворона, який у народних піснях пророкує сумну долю неньці-Україні.

Не менш багатофункціональною у трактуванні Шевченка виявилася і мітла, яку використовували то за прямим призначенням, за яким використовують її всі відьми (таким чином і ліричний герой ,,Сну” модифікувався у постать героїні, та ще й і з яскраво вираженим контекстом). Та ж таки мітла зображала і постать царя із царицею у відомому всім напам’ять уривку

Виступає; обок його / Цариця небога,/ Мов опеньок засушена, / Тонка,довгонога,/ Та ще на лихо,сердешне,/ Хита головою.

Не менш успішно використовували мітлу як кулемет, який слугував образом окремих сцен поеми.

Велика кількість трактувань супроводжувала і сам текст Шевченка. Його російські конотації було проілюстровано численними вставками з російської поезії та частушок.

Були й такі:

Шел я лесом, видел беса / Бес на веточке сидел, / Котелок на хрен повесил, / А из жопы дым валил.

Асоціації із шевченківським сном часто стосувалися проекції на сучасність, що виявлялось у рецитуванні тексту на мелодію пісні Тараса Петрененка ,,Україно”, ,,Гуцулки Ксені”, рокових ритмів.

Опис режисерських ідей можна продовжувати ще довго і загалом постановка виглядала цікаво. Недоліками її були перенасиченість трактуваннями, алюзіями та інтертекстуальністю і нерівність акторської гри. Часом акторка явно „перегравала”, намагаючись досягнути заанонсованого в афіші комічного ефекту. Багатогранність Шевченка надається до численних трактувань, у цьому немає сумніву, але всі вони мають залишатися лаконічними, як і сам текст, адже основа поліфонізму і багатогранності саме у цій стриманості та лаконізмі. Але це приватна думка, аби переконатися у її правильності чи хибності, варто побачити виставу самому. Тим більше, що нагода є.

*****

УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ

Неллі Корнієнко. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук. Київ: Факт, 2000 – С. 64-65.

ТЕМА ПАМ’ЯТІ

Тема пам’яті центрує, вбирає-випромінює проблему національної ідентифікації в своєрідному диптиху – ,,Білі мотилі, плетені ланцюги…” за новелами і листами В.Стефаника та ,,Украденому щасті” І.Франка (режисер Ірина Волицька, творче об’єднання ,, Театр у кошику”, Львів, 1997-1978рр.)

Вистава за Стефаником принципово наголошує на використанні автентичних національних (фольклорних) речей: дзвіночки,сопілка,дримба,сорочка з бойківщини, іграшка коник- каталка […]. Актриса Лідія Данильчук володіє стефаниковою стихією на рівні – кажу це беззастережно – ментального двійника автора. Відтворено трагедію прозору і чисту. Язичництво і християнство у виставі ,,версифікують” пластику сутої поезії.

Сонце, дерево, повітря, вітер в новелах про Весну, Землю, Воздухи народжуються, вірніше – самонароджуються з ,,наївних”, ,,архаїчних” рухів дитячої гри. Так, напевно, грали наші предки. Партитура ритму математично точна.

Все жорстко і аскетично – емоція закута у відібраний акорд рухів, які подекуди вибухають то темою самоти, то темою смерті, то щастям бути. Мізансцена – героїня гойдається на дитячому конику, вибиваючи коліньми об підлогу лункі сигнали жіночої, туги, смертельного, самотнього, невтіленого бажання – промовляє поезією еротики, саме еротики, а не фізіології, що так часто присутня у виставах, які симулюють (імітують)одне з найвищих і найвишуканіших виявів почуття. Смерть. Пам’ять. Дитинство. Печаль. Мати. Син. Ці ,,імена” з каталогу пізнання прочитані ніби крізь літопис української космогонії з її ,,циклічним” часом, повторами сюжетів життя, болем і щастям, що так само повторюватимуться вічно, як і ці дзвоники і ця, на вішаку, материнська сорочка, що видобуває з напівтемряви силует вічно жіночного, теплого, далекого.

Вистава може претендувати на своєрідну хрестоматію за Стефаником.